10 липня 2017

Катерина Ботанова: «В суспільстві розвивається бажання говорити тільки про хороше»

Культурна менеджерка, кураторка та редакторка Катерина Ботанова – про роль культурної журналістики, глобальні стратегії розвитку та втрату довіри до експертів у сучасному світі.

 

Фотографія: povaha.org.ua

Катерина Ботанова керувала Фундацією «Центр сучасного мистецтва» (CSM), була головною редакторкою мистецького онлайн-журналу Korydor та розділу «УП. Культура» в інтернет-виданні «Українська правда», брала участь у розробці національної стратегії «Культура-2025». Вона однією з перших в Україні почала навчати культурній журналістиці на базі видання Korydor. Нині Катерина живе в Базелі, де працює співкуратором некомерційної швейцарської організації CULTURESCAPES. Протягом останнього року вона також проводила серію тренінгів для журналістів із шести країн в межах програми ЄС та Східного партнерства «Культура та креативність». Після одного з воркшопів, який пройшов у Києві, Platfor.ma поговорила з експерткою про те, як треба розповідати важливі історії, а також про громадянську відповідальність суспільства та різні сценарії культурного розвитку.

 

 

Катю, почнімо з культурної журналістики, в якій ти маєш великий досвід. Як би ти визначила її ключові функції та головні поточні тренди?

 

– Гадаю, функції такі самі, як і в будь-якій іншій журналістиці, – це освіта, адвокація і певна суспільна критика. Нещодавно у розмові з колегами-журналістами у Швейцарії спливла тема про те, як трансформується культурна журналістика. В країнах, де є традиційна журналістська модель з друкованими виданнями, стандартною рубрикацією та журналістами, що багато років працюють у певних напрямках, приходить усвідомлення того, що роль мистецького критика починає трансформуватися. І онлайн-, і соціальні медіа є значним чинником цієї трансформації. Але зміна загального суспільного порядку денного також впливає на неї.

Один з важливих трендів у культурній журналістиці – це трансформація вузькофахової мистецької журналістики в загальнішу культурну критику.

Це означає, що культурні журналісти мусять виходити за межі своїх вузьких компетенцій, не втрачаючи їх, а навпаки, розширюючи свої знання і свою суспільну відповідальність. Сьогодні часто вже не цікаво (а деколи й неможливо) писати огляд умовної книжки. Але можна і варто писати про певні суспільні тенденції чи суспільний порядок денний через цю книжку. Тобто ми говоримо про суспільство через призму певних культурних явищ.

 

Іншим трендом є сторітелінг, тому що людям цікаво читати історії інших людей, а мистецтво завжди будується навколо них. Власне, тому вузькофахові мистецькі тексти поступово трансформуються. І культурна журналістика через свою гуманістичну компоненту може проговорювати якісь ширші важливі питання і так доходити до аудиторії.

Фотографія: povaha.org.ua

 

– Які ключові компетенції потрібні для роботи саме культурним журналістом або культурним критиком?

 

– Якщо взяти ці два тренди й говорити про необхідні культурному журналісту компетенції, то частина з них стосується журналістики загалом. Потреба бути «багаторуким Шивою» – писати, знімати, робити мультимедійні історії – буде лише посилюватися. Це відбувається через зміну практик читання, через соціальні медіа, через перенасичення інформацією. Журналіст мусить бути дуже гнучким і шукати ті способи розказати історію, які в цей конкретний момент є найбільш адекватними для цієї конкретної аудиторії.

 

Інша компетенція – це вміння поєднати широту і глибину знання: лишаючись експертом у певних сферах (хоч сьогодні вже не можна собі дозволити бути експертом лише в чомусь одному), мати кілька взаємопов’язаних сфер, які знати достатньо глибоко. Але треба мати і достатньо широкий горизонт, де ці сфери поєднуються. Можна і варто бути літературним чи мистецьким критиком, але при цьому розуміти, як працює система економіки, зокрема, культурної, які політичні реалії впливають на порядок денний в культурі, чому мистецтво сьогодні говорить саме про це, як воно взаємодіє з аудиторією і чому це має бути цікаво. Без цього сьогодні неможливо розказати історію.

 

 

Якщо подивитися на європейські видання, які пишуть про мистецькі події, про ту ж Венеційську бієнале чи «Документу-14», можна зауважити, що формальної мистецької критики там стає дедалі менше. Натомість стає все більше суспільних референцій: що це означає, як це можна прочитати з точки зору загальних геополітичних сценаріїв та проблем, які нині стоять перед людством.

 

Безумовно, журналіст має добре розуміти, про що він пише, і бути відповідальним. Тому що при одночасній широті та глибині етичні й професійні стандарти теж ніхто не скасовував. Перевірка фактів, представлення різних точок зору, намагання бути неупередженим, давати читачеві ширшу картину – все це нікуди не зникає. Навпаки, відповідальність журналістів тільки зростатиме.

 

– Що ще можна віднести до викликів, які стоять перед культурною журналістикою?

 

Усвідомлення меж своєї компетенції і бажання постійного внутрішнього і професійного розвитку, lifelong education. Швидкість, з якою змінюються знання та суспільство, більше не дозволяє людині закінчити університет і сказати собі: «Тепер я все знаю». Але це стосується будь-якої людини. Якщо ж говорити саме про культурну журналістику, то я б назвала два важливих виклики.

 

 

Перший з них стосується читача. Зміна ритмів читання, зростання кількості інформації та обмеженість читацької уваги становлять загрозу для культурної журналістики, що звикла оперувати великими форматами. Як редактор я пам’ятаю, що прохання написати текст на сторінку-півтори часто викликало образу, і все одно ти діставав потім текст на сторінок так вісім. Є історії, які повинні існувати у великих обсягах, але не в форматі книжки, а у форматі журналістики. Журналіст має вміти виписувати свою тему в заданому обсязі. Це означає, що треба перевчатися розказувати історії: переоцінювати, яка інформація мусить бути частиною історії, а яка залишиться за кадром. Це дуже важливий виклик, тому що багато журналістів йому опираються чи не можуть дати йому ради.

 

 

Другий виклик радше соціально-політичний. Нещодавно ми зі швейцарськими журналістами обговорювали досвід нашої колеги, яка вела тренінг для журналістів в Азербайджані. Ми говорили про те, як працювати в ситуації, коли багато обмежень і заборон. Азербайджан у цьому сенсі є одним з показових прикладів. Згадуючи історію української трансформації останніх чотирьох-п’яти років, я зрозуміла, що дуже багато важливих політичних питань можна починати проговорювати через культуру. Це питання, що зачіпають людей на буденному рівні: життя міста, освіта, дозвілля, свобода вираження тощо. Через те, що вони напозір не є небезпечними, вони можуть просочуватися через існуючу політичну цензуру. І від цього відповідальність журналістів стає більшою.

 

В ситуаціях, коли говорити важко, саме через суспільну тему можна виносити на порядок денний дуже складні соціально-політичні питання. Ця здатність є актуальною не лише для Азербайджану чи Білорусі, але і для України. Не через те, що існують якісь формальні цензурні заборони (хоч останні тенденції говорять, що ми дуже скоро можемо опинитися в подібній ситуації). А тому, що є дуже багато тем, про які суспільство не хоче чути. Але ми мусимо про них говорити.

 

На жаль, в багатьох країнах Європи і у США суспільна нетерпимість і суспільні обмеження також стають дедалі сильнішими. Консервативні настрої починають посилюватися і впливати на те, про що можуть говорити журналісти. Але вони мусять про це говорити. Зокрема тому, що й митці про це будуть говорити, бо суспільний порядок денний дедалі більше відображається в мистецьких процесах.

Фотографія: povaha.org.ua

 

– Як говорити з аудиторією про важливі речі, про які вона не хоче чути?

 

– Я б тут говорила про людські історії. Тому що дуже багато болісних, неприємних речей людина здатна почути через історію іншої людини. І це теж важлива функція культури і, відповідно, культурного журналіста – надавати проблемам людського вигляду, показувати історії конкретних людей за чорною хмарою проблем, про які суспільство не хоче слухати. Кажучи «історії», я маю на увазі не сентиментальний аспект, а здатність через історію іншої людини вийти на ширший горизонт і подивитись на речі очима конкретних людей, які живуть з цими ситуаціями. Дуже часто це будуть не історії успіху або перемоги над суспільними обставинами. І все одно ці історії допомагають людям відчути і зрозуміти речі, які вони відчувати і розуміти не хочуть.

 

– Давай від культурної журналістики перейдемо до ширшого контексту. Як у сучасному світі змінюється визначення культури? І, з іншого боку, чим культура є для українського суспільства?

 

– Тут є кілька понять, одне всередині іншого. Культура може розглядатися як спосіб життя та самоусвідомлення спільноти або людини. А всередині цього – як система стосунків між людьми, як система мистецьких рефлексій та проектів, які це суспільство може створювати, та як система взаємодій, що можуть існувати між людьми та інституціями.

Що мені видається дуже важливим і чого часто бракує, коли йдеться про культуру (не лише в українському контексті), – це постійне нагадування собі, що передовсім культура є гуманістично орієнтованою системою. Це спосіб постійного переосмислення і нагадування собі про те, що ми є людьми. 

Ми істоти, здатні до взаєморозуміння, до відчуття іншого, до взаємодопомоги та емпатії. Ця система відчуття і рефлексування для мене і є основою культури.

 

Працюючи над стратегією «Культура-2025», ми довго дискутували щодо місії культури. Це були години й години запеклих дебатів, але мені здається, що вийшло дуже круте визначення: «Культура дає змогу суспільству осмислювати власний досвід: уявляти і планувати своє майбутнє в мінливому світі. Завдяки цьому суспільство стає більш зрілим і відповідальним. Культура охоплює найрізноманітніші аспекти життя суспільства та людини і виступає ресурсом для суспільного і особистого розвитку».

 

Щодо змін у визначенні та сприйнятті культури, то культура виходить за етнічні й політичні межі. Це також стосується не лише України. Стає дедалі менш релевантним, менш важливим і можливим говорити про щось таке, як «українська культура». Але можливо і дуже важливо говорити про щось, що походить із України. Тобто ми можемо говорити про певний важливий суспільний та політичний досвід, який може ретранслювати культура. Але культура перестає бути закритою в рамках певних кордонів. Важливо, аби українське суспільство теж включалось в цей процес.

– Як бути з тим, що суспільство часом сприймає культуру не як набір цінностей та можливостей, а більш споживацьки?

 

– В «Культурі-2025» є розділ про сценарії невтручання: ми визначили п’ять можливих сценаріїв розвитку культури, які справдяться, якщо нічого не робити, а залишити все як є. Один з них, умовно названий «культура мисливців і збиральників», – це рудиментарне, дуже радянське й патерналістське ставлення до культури як до чогось, що росте саме по собі і що можна спожити, коли захочеться. Звичайно, в українському суспільстві це також є. Звідси ж – «чудове» ставлення до Міністерства культури як до непотрібного органу, бо навіщо керувати тим, що росте саме по собі?

Можна досхочу ламати списи щодо мовних чи декомунізаційних законів, але збивання зірочок і руйнування пам’ятників не скасовує того, що протягом 25 років незалежності надзвичайно повільно змінюється самоусвідомлення суспільства – і, відповідно, ставлення до культури.

За останні три роки в українському суспільстві через війну, стан небезпеки та хиткості почало активно розвиватися те, що я називаю «американським сценарієм». Це коли «а давайте будемо говорити тільки про все хороше». Так, про це треба говорити, бо виключно критичний дискурс теж не здатен щось суттєво змінити. Але це виглядає як заговорювання проблем, що існують глибоко всередині тканини суспільства. Саме через ці проблеми одиниці яскравих особистостей в Україні змушені гребти, як білочка в колесі, швидко перебираючи лапками. Змушені дуже швидко бігти, просто щоб їх кудись не знесло. Ми часто забуваємо, що ці сильні й непересічні люди існують не «завдяки», а «всупереч». І дуже важливо говорити про те, всупереч чому вони існують.

 

В українській ситуації складні суспільні обставини – це норма життя, наше суспільство в них перебуває, скільки себе пам’ятає. В непростих обставинах дуже важливо бути свідомими і бачити множинність історій, які складають суспільство: суперечливих, хворобливих, неприємних. Лише здатність подивитися на себе в дзеркало дозволяє суспільству прожити свої історичні проблеми та травми і тільки тоді рухатися далі. Саме це дозволяє робити культура – зазирати в оці паралельні історії (які насправді не є паралельними, тому що не існує якоїсь однієї історії). В Україні зараз є намагання знову звести історію в одну чітко визначену лінію. Цей абсолютно радянський підхід, який ми бачимо у Росії, Україна, на жаль, теж починає активно використовувати. Він створює ілюзію безпеки, але лише ілюзію. Адже без усвідомлення того, що є сьогодні, що було вчора і позавчора, суспільство не може зрушити далі.

 

 

– Якщо ми вже говоримо про роль культури, давай торкнемося так званого spillover effect, тобто впливу культури на інші сфери життя.  

 

– Поняття spillover effect передовсім застосовується, коли йдеться про культурні та креативні індустрії. Але треба бути свідомими того, що ці індустрії значною мірою є політичним конструктом. Це поняття, хоча воно й стосується реальної сфери в економіці, було створене й використовується для політично-економічного лобіювання. В цьому немає нічого поганого, але треба розуміти межі цього явища і не ідеалізувати його. В українській ситуації економічна складова дуже часто відсутня в уявленні про те, як функціонує культура: наприклад, є якісь національні музичні колективи, вони дістають бюджетні кошти, співають свої пісні, і нікому нічого не винні. Культура ніби росте сама по собі. Так от це не так.

 

Економічні можливості культурних і креативних індустрій не є панацеєю. Так, вони створюють робочі місця, становлять певний відсоток ВВП, на них менше впливають економічні кризи – все це справедливо, але лише до певної міри. Величезну частину цих індустрій становлять сектори, сильно пов’язані з ринком: медіасектор, IT, такі величезні виробничі сектори, як музична, книжкова та кіноіндустрія. Проте не весь культурний продукт може і мусить керуватись лише законами ринку. Важливий баланс між тим, для чого це створюється, яку роль мусить мати культура в житті суспільства, і тим, як вона має себе забезпечувати. Цього балансу в Україні дуже бракує.

 

Держава, як публічний орган, як розпорядник наших з вами грошей, мусить грати важливу роль у підтримці розвитку культурних інституцій і культурного продукту. Але й культурні інституції мають дбати про свій економічний розвиток. Хоча, з третього боку, держава мусить створювати умови, в яких культурні інституції зможуть планувати свою економічну діяльність.

 

– Тобто важливо сприймати культуру не лише як чинник економічного розвитку, але й чинник трансформації суспільства?

 

– Найкращі європейські приклади трансформації міст, перетворення промислових зон на креативні хаби чи розвитку потужної туристичної інфраструктури довкола культурних атракцій завжди містять такі компоненти, як врахування інтересів і потреб громади та сталий розвиток саме цієї місцевості і саме цієї громади. А вже з цього ростуть туристична привабливість і економічні прибутки. Це не лише баланс між культурою як системою цінностей чи культурою як грошима. Це баланс між тим, що потрібно для нормального існування громади і міста, і тим, що може становити економічний ефект. Дуже часто ці речі не суперечать одна одній.

Фотографія: povaha.org.ua

 

– Для створення цих умов потрібний розвиток культурних політик. Що буде, якщо не мати стратегії культурного розвитку?

 

– Це моє улюблене запитання. В даному контексті мені подобається цитата з «Аліси в Країні Див», коли Аліса питає: «Як мені звідси вийти?», і на зустрічне запитання «А куди ти хочеш прийти?» каже: «Не знаю, мені би кудись прийти». «Ну от і йди будь-куди, кудись ти і прийдеш». Якщо суспільство хоче кудись прийти, воно мусить спочатку вирішити, де саме хоче опинитись. Можливостей та моделей розвитку існує дуже багато. Але має бути точка, на яку ти орієнтуєшся.

 

У європейських країнах стратегіями розвитку займаються не лише бізнес-компанії. Абсолютно всі суспільні структури – міста, регіони, країни – проводять процеси стратегування. Це звичайний інструмент існування. Я розумію, що в українських реаліях важко планувати, бо будь-що може змінитися щосекунди. Але тоді ти принаймні можеш коригувати свій план щодо чогось, а не вічно плавати в безмежному морі можливостей.

 

– В українській культурній галузі популярна теза про те, як важко співпрацювати з держсектором, а Мінкульт взагалі треба розпустити за неефективність. Ти якось сказала, що до держави треба ставитись як до інструменту і ефективно його використовувати. Що це означає?

 

– В одному з цьогорічних чисел американського журналу The Foreign Affairs вийшла стаття дослідника Тома Ніколса «Чому Америка втратила віру в експертів?» Це загальносвітова проблема, але з новою силою вона постала після обрання Дональда Трампа президентом США. Чому суспільство більше ведеться на популістичні політичні стратегії, консервативні праві стратегії і не довіряє людям, які справді присвятили багато часу аби вивчити і розібратися у дуже складних сферах людського життя? Автор, зокрема, говорить про одну просту річ (яку в українському контексті чутно вкрай рідко): громадяни і суспільство загалом мають свою громадянську відповідальність, яка полягає в тому, щоб бути поінформованими і політично грамотними. Лише так можна ухвалювати обґрунтовані і відповідальні рішення. Наприклад, будь-які вибори в Україні – місцеві, парламентські, президентські – це вибір, що має бути відповідальним і обґрунтованим. І історія України протягом останніх 25 років дуже чітко ілюструє, до чого можуть призводити безвідповідальні і непоінформовані вибори.

 

Ситуація в культурі – це певний мікрокосм. Бажання зробити з когось чи чогось цапа-відбувайла і віра, що зарізавши його, можна вирішити всі проблеми, –  це банальна непоінформованість і нерозуміння, як функціонує державна система управління. Ми говоримо, що вона неефективна. Але якщо роздовбати її до основи, то що – з руїни раптом виростуть прекрасні квіти? Не виростуть. Потрібне розуміння того, як будується політика, які є можливості для маневру, який досвід інших країн можна перейняти і на які граблі не варто наступати.

 

В Україні є ще одна велика проблема: дуже багато людей, які називають себе експертами, не є ними жодним чином. На жаль, в системі, де немає орієнтирів і стратегій, дуже легко уявляти собі, що ти все знаєш і все можеш. Не через освіту, досвід чи знання, а просто тому, що ти дуже хочеш.

 

Аби стати свідомішими як суспільство, важливо не вестися на прості рішення. Ставити собі запитання, які мотивації стоять за тією чи іншою пропозицією і які наслідки це може мати. Бути критичними до себе. Сумніватися в будь-якій інформації, аби бачити множинність можливих наслідків і тоді ухвалювати відповідальні рішення.


comments powered by Disqus